МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЛЬЯНОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА
КАФЕДРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ

Курсова робота

за темою: «несохранившиеся пам'ятники Ульяновська»
Виконала:
Науковий керівник:
ЗАХАРОВА Наталія
Володимирівна
Ульяновськ, 2004

ЗМІСТ

ВСТУП .. 3
РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВНА ОХОРОНА ПАМ'ЯТНИКІВ В РОСІЇ 6
РОЗДІЛ 2. ПЕРЕГЛЯД незбереження ПАМ'ЯТНИКІВ Симбірськ 8
2.1. Несохранившиеся культові будівлі Симбірська. 8
2.2. Несохранившиеся громадські будівлі і рядова (житлова) забудова міста. 23
2.3. Несохранившиеся природні пам'ятки Симбірська. 29
ВИСНОВОК .. 31
СПИСОК: 33
ДОДАТКИ .. 34

ВСТУП

Історія нашого міста в достатній мірі багата і подіями, і цікавими об'єктами, і неможливо в жодному історичному дослідженні дати повне уявлення про все місті в цілому. Тому доцільніше обмежитися розглядом однієї теми і розповісти про незбережених пам'ятниках Симбірська-Ульяновська.
Безцінними для нащадків «свідками» історичних подій є будівлі і споруди, а так само пам'ятні місця міста та його околиць, в більшості своїй давно вже ввійшли в межі сучасного Ульяновська. У місті є значна кількість пам'яток архітектури та містобудування, що представляють собою як окремі будівлі і споруди, так і цілі комплекси. Нерідко одні й ті ж будівлі і споруди є одночасно пам'ятками архітектури та пам'ятниками історії.
Актуальність обраної мною теми полягає в тому, що зараз багато говорять про відновлення загублених нині архітектурних пам'яток, особливо культових будівель. У 1930-х роках, коли Симбірськ вже носив своє нове ім'я - Ульяновськ, були знищені практично всі культові споруди, які були не тільки архітектурними пам'ятками минулого, а й просто прикрасою міста. Останнім часом інтерес до історії в цілому, та до пам'ятників історії, культури, архітектури і містобудування зокрема, зріс. Нещодавно адміністрацією міста прийнято рішення про відновлення Троїцького собору, що знаходився на Соборній площі (нині площа 100-річчя з дня народження В. І. Леніна). Багато говорять і про відновлення природних пам'яток Ульяновська, наприклад, річки Сімбіркі.
Значимість даної роботи полягає у спробі показати несохранившиеся архітектурні та природні пам'ятки Симбірська - Ульяновська, в спробі привернути увагу до цієї проблеми. В кінці 1960-х років необоротно зникла стара забудова цілих вулиць: Мінаєва, К. Лібкнехта, Ульянових (відповідно колишніх Солдатської, Лисиной, Стрілецькій). На жаль, не можна сказати, що на сьогоднішній день ми не маємо фактів невиправданого знесення старих будівель і пам'ятників нашого міста. Взяти хоча б знесення старих будинків на вулицях Червоноармійській, Радищева, Миру заради побудови елітних будинків і котеджів. Або зняття декоративної чавунної решітки зі скверу на вулиці Гончарова. Зрозуміло, життя йде вперед, і неможливо дотримуватися повного невтручання в забудову історичного центру, але робити це треба якомога більш делікатно і розумно, дотримуючись історичну спадкоємність, не порушуючи цілісності містобудівних та природних структур.
За окремим архітектурним і містобудівним ансамблям, комплексам та об'єктам міста раніше публікувалися статті та книги, проте проведені в різні роки багатьма авторами дослідження кожен раз додавали нові матеріали про пам'ятки, значно розширюють наше уявлення про них.
У вивченій мною літературі, більше уваги приділено збереженим архітектурним пам'яткам, історичній забудові міста. Опис незбережених пам'яток представлено лише культовими спорудами - соборами, церквами і мечетями. Так званої рядовий (житлової) забудові, незбережений в наш час, увагу приділено мало, але ж саме рядова забудова, що складалася протягом десятиліть, найбільш повно відображає життя суспільства і час, в якому вона з'явилася. Ще менше уваги приділено природним пам'яткам Ульяновська, не дійшли до нас.
Найбільше інформації про архітектуру нашого міста можна почерпнути з книг Б.В. Аржанцева, де багато написано про незбережених культових пам'ятках архітектури. Краєзнавчий путівник-довідник В.М. Ільїна відображає не тільки культову архітектуру різних конфесій, але й поховання, що знаходилися на території міста.
Метою моєї роботи є зібрати воєдино інформацію про найвидатніших незбережених пам'ятниках Симбірська - Ульяновська, не тільки культових, але і незбережених громадських будівель міста, а так само рядову (житлову) забудову міста. Під незбереженим пам'ятниками слід розуміти не тільки зруйновані будівлі, а й будівлі кардинально змінили свій зовнішній вигляд у зв'язку з перебудовою, як, наприклад, Будинок Гончарова або мусульманська мечеть. У краєзнавчій літературі темі незбережених громадських будівель не приділено належної уваги. Спробувати зібрати відомості по незбереженим природним пам'яткам Ульяновська.

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВНА ОХОРОНА ПАМ'ЯТНИКІВ В РОСІЇ

Творцем історії завжди і скрізь є народ. Пам'ятники історії і культури - свідки нашого минулого - відображають повністю народом шлях.
До збереженню пам'яток історії та культури різні народи протягом всієї історії ставилися не однаково. В деякі епохи на них не звертали уваги і представляли доживати свій вік, в інші епохи призвичаїла для нових потреб, не піклуючись про збереження їхніх художніх достоїнств, але в окремі періоди виникала потреба свідомого збереження пам'яток минулих поколінь.
У дореволюційній Росії не існувало спеціального законодавства про охорону пам'яток історії, архітектури, мистецтва та інших видів пам'яток. Спроба ввести будь-які норми, спрямовані на збереження пам'яток, зустрічала протидія, тому що пам'ятники у своїй більшості були власністю приватних осіб. Лише Будівельний Статут (обов'язковий для виконання) забороняв знесення будівель, зведених до XVIII століття, або ремонт, що веде до їх спотворення. Деяке значення мали також інструкції Археологічної комісії, що забороняють самовільні розкопки курганів, древніх поселень і так далі.
Передові кола російської громадськості наполегливо домагалися видання закону спрямованого на охорону пам'яток архітектури і мистецтва. На початку XX століття в столиці та деяких губерніях були утворені Товариства захисту та збереження пам'яток мистецтва та старовини.
Після Великої Жовтневої революції Радянський уряд вживає ряд заходів щодо охорони пам'яток старовини. У 1918 році були прийняті і опубліковані перші законодавчі акти з охорони пам'ятників. Турбота про історичні та культурні цінності була покладена на Народний комісаріат освіти, а точніше на створену при ньому Всеросійську комісію у справах музеїв і охорони пам'ятників мистецтва і старовини. До початку 1922 року в Наркомосі було створено Головне управління науковими, художніми та музейними установами Академії центру (Головнауку) з відділом у справах музеїв і охорони пам'ятників, в його віданні були всі установи, які займалися охороною пам'яток. При губернському відділенні народної освіти також були створені відділи охорони пам'яток.
Після революції Радянський Уряд видав низку законів, за якими пам'ятники, споруджені на честь царів і їх слуг, не уявляли художньо і історичної цінностей. Політика уряду була спрямована на створення нових пам'ятників натхненникам і лідерам революції, борцям за свободу народу: Марксу, Енгельсу, Радищеву, Халтурину, Робесп'єру, Леніну. Подібне відбувалося по всій Росії, і особливо в Симбірської губернії, як на батьківщині Леніна. Тут, як ніде в Росії, із завзяттям знищувалися культові споруди, заради пам'яток революційним діячам.
У 20-х роках були націоналізовані багато музеїв галереї, з Троїце-Сергіївської лаври був зроблений музей.
У 1932 році був створений Міжвідомчий комітет з охорони пам'ятників при Президії ВЦВК, на який покладалося загальне спостереження за виконанням постанов уряду з питань охорони пам'яток і вирішення всіх питання про їх використання, переробках або розробки окремих пам'яток.
Далі повноваження з охорони пам'яток старовини постійно передавалися в різні комітети, як на місцевому та державному рівні. Це призводило до плутанини і втрати пам'яток мистецтва і архітектури з-за неналежної роботи комітетів і не належному відношенню до пам'ятників царської Росії.

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕГЛЯД незбереження ПАМ'ЯТНИКІВ Симбірськ

2.1. Несохранившиеся культові будівлі Симбірська.

Культове зодчество Симбірська сягає своїми витоками до першого періоду становлення міста, супроводжувало його подальшому розвитку і було тісно пов'язано з його забудовою і плануванням, історією та культурою, соціальними та економічними умовами формування.
У перший час з моменту заснування міста в Симбірської десятині вже числилося 18 церков і 3 каплиці. У цей період при підставі селища, перш за все, будували церкву, потім біля неї «усади» для поміщика і хати для селян. Церкви і монастирі Симбірська разом із церквами Симбірського повіту складали Симбірськую десятину як церковно-адміністративного округу патріаршої області; в десятини платилася певна данина патріарху. У подальшому Симбірська губернія була зарахована до Казанської єпархії і управлялася казанським архієреєм. І тільки 10 лютого 1832 (за старим стилем) відбулося установа самостійної Симбірської єпархії.
До 1832 року в Симбірської губернії було 603 церкви, а в Казанській - 406 парафіяльних церков. До складу Симбірської єпархії увійшли всі 10 повітів губернії.
Передбачалося відкрити в Симбірську свою семінарію. Духовна консисторія спочатку була розміщена в старому двоповерховому корпусі біля воріт Покровського монастиря, а архієрей - в монастирських келіях настійних. У 1844году в княгині Хованской для архієрея був куплений кам'яний двоповерховий будинок на вінці. Цей будинок був побудований дідом княгині, колишнім симбірських губернатором Олександром Васильовичем Толстим. Консисторія якийсь час містилася в дерев'яному флігелі на одній із садиб, а в 1859 році для неї був побудований двоповерховий цегляний будинок.
У 1898 році в місті налічувалося 3 собору, 2 монастирі, 11 парафіяльних і 15 будинкових церков.
Культове зодчество у Симбірську було унікальним явищем, яке потрібно розглядати в містобудуванні та архітектурі з кількох сторін одночасно.
По-перше, це була система найбільш активних громадських центрів міста, що динамічно розвивається і чутливо реагує на будь-які зміни. Якщо зростала кількість парафіян, то число обслуговуючих їх церков збільшувалася. Причому це зростання часто приводив до збільшення престолів у тому чи іншому храмі. Так у Воскресенській (Германовський) церкви кількість престолів досягало п'яти, а у Спасо-Вознесенському соборі - шести. У той же час підгірська стародавня Успенська церква у зв'язку зі зменшенням населення під горою і незадовільними гідрогеологічними умовами місцевості була в 1724 році закрита разом з Успенським монастирем, а склад їх служителів перевели до Покровського монастиря.
По-друге, система культових об'єктів в плані міста була розташована не хаотично, а з певною закономірністю, що надає пропорційність, стрункість і красу містобудівної композиції як міста в цілому, так і його окремих частин.
Цей аспект досліджень довго залишався осторонь від уваги сучасних архітекторів і містобудівників, що порушувало принципову спадкоємний зв'язок між поколіннями містобудівників і негативно позначалося на формуванні вигляду міста, особливо в його історичної частини.
По-третє, функціональне зонування місць розміщення культових об'єктів враховувало цілий ряд факторів: історичних, ієрархічних, містобудівних, територіальних і так далі.
З кожним роком все більш актуальною стає задача відновлення втрачених історико-культурних цінностей, накопичених століттями, створених розумом, серцем і руками наших предків.
Троїцький собор (Додаток 1). Історико-меморіальне значення собору в первісному задумі прямо пов'язувалося з найважливішою подією в історії Росії та Європи з перемогою над французами і подальшим укладанням миру.
Троїцький собор був побудований в 1827 - 1841 роках. У сильна пожежа 1864 знищила більшу частину міста, собор обгорів і був відновлений в 1868 році 25 - 26 серпня 1912 року (за старим стилем) Троїцький собор був одним із центрів міста, де відзначався 100-річний ювілей Вітчизняної війни 1912 року.
Собор не тільки був головним архітектурним об'єктом Соборній площі, а й об'єднував всю забудову тоді ще невеликого міста, а також створював разом з вертикалями двох інших соборів і ряду церков виразний висотний силует Симбірська.
Після Жовтневої революції та в перші десятиліття радянської влади Троїцький собор і ряд інших об'єктів культового зодчества були внесені до списку пам'яток, що охороняються державою.
Автор проекту Троїцького собору - архітектор Михайло Петрович Коринфський. Він навчався в Арзамаської школі живопису А.В. Ступіна, потім в Академії мистецтв. Під час навчання в Академії у відомого зодчого А.П. Ворніхіна в 1809 - 1811 роках. М.П. Коринфський проходив практику на будівництві Казанського собору, будинку графа Строганова, дачі Зінов'єва та інших. З 1813 по 1851 роки архітектор проектував і будував за своїм проектам різні будівлі і споруди в Нижегородській, Пензенській, Симбірський і Казанської губерніях. В Арзамасі за його проектом споруджено Воскресенський собор (1814 - 1842 рр..).
У 1816 році МП. Коринфський розробив проект собору Олександра Невського у Симбірську, який 7 вересня 1824 був затверджений імператором Олександром I.
Архітектурно-художні особливості храму: його незвичайна, кругла в плані форма з чотирма прямокутними колонними портиками, орієнтованими по сторонах світу і завершеними трикутними фронтонами, з таким же круглим над ними світловим барабаном, прикрашеним по периметру 24 колонами і 12 арочними вікнами і увінчаним струнким куполом з ліхтариком і ажурним хрестом, - виробляли незабутнє враження своєю витонченістю і монументальністю.
Глава собору, завдяки ступінчастому обрису покрівлі, розташованої нижче світловий ротонди, як би поступово виростала з основного об'єму храму, створюючи органічний образ всієї споруди.
Коринфський ордер колон з розвиненими капітелями, арочні ніші на фасаді між портиками створювали складну гру світла і тіні, надаючи всьому спорудженню риси пластичності і скульптурності.
Собор являв собою центричну структуру храму-ротонди зі склепінчастими покриттями і в цій якості розвивав тему таких відомих споруд стародавнього і нового часу, як Пантеон у Римі чи Казанський і Исаакиевский собори в Санкт-Петербурзі.
Інтер'єр храму повністю відповідав його зовнішньому вигляді. Центральна частина являла собою чотири пілона трикутної форми, декорованими напівколонами коринфського ордера. На пілони спиралися підпружні арки, які підтримують світловий барабан-ротонду, завершені сферичним куполом.
Головний вхід був розташований з західної сторони і оформлений восьмиколонним портиком на високому цоколі з парадної зовнішніми сходами; аналогічно були оформлені два інших входу з південної і північної сторін.
Зі східного боку розташовувався вівтар у прямокутному приміщенні, оформленому зовні і всередині коринфськими колонами, подібно до інших портиків. Всі чотири бічні частини, що примикають до середньої, були перекриті циліндричними склепіннями. Внутрішнє приміщення храму, за винятком вівтаря, мали переважно круглі обриси стін. У нішах стін передвівтарної частини були влаштовані сходи і дві верхні галереї.
У цілому внутрішнє планування храму дозволяла вільно орієнтуватися в його просторі, насиченому скульптурами, живописом, предметами релігійних обрядів, чотирьохярусна іконостасом, поруч ікон і так далі.
Доля собору в радянський час пов'язана з безтурботністю і недоцільною його експлуатацією в якості архівосховища, в результаті чого в 1930-х роках він обгорів і без достатніх підстав був знесений.
Комітет з охорони пам'ятників революції, мистецтва і культури в своєму листі місцевій міськраді рекомендував зберегти собор з використанням його як культурно-просвітницького закладу зі збереженням зовнішнього вигляду. Однак місцева міськрада у своїй відповіді розповів про те, що собор сильно пошкоджений після пожежі й через брак коштів на його відновлення буде найближчим часом знесений.

Отже, ініціатива відновлення собору після пожежі виходила від центральних органів, це являло собою цілком достатню передумову для активізації місцевої ініціативи, якої міськрада не скористався, оскільки не оцінив гідно цей пам'ятник.
Недавнє рішення адміністрації міста та відновленні Троїцького собору слід вважати доцільною, оскільки він відродить ансамблеве єдність цілого ряду будівель періоду класицизму, дозволить відновити історичний вигляд центральної частини міста і може бути використаний у різних культурно-просвітницьких цілях.
Миколаївський собор (Додаток 2). Історія Миколаївського собору сягає своїм корінням до виникнення міста. У 1648 році одночасно з будівництвом дерев'яної фортеці, всередині її, була споруджена соборна Свято-Троїцька церква, теж дерев'яна. У 1694 році в результаті пожежі церква, а також розміщувався поруч з нею базарний ряд згоріли.
У 1702 - 1712 роках будується кам'яний Свято-Троїцький собор. Ця назва збереглася за ним до 1844 року, а після відкриття нового Троїцького собору його перейменували в Миколаївський.
Історико-меморіальне значення Миколаївського собору, перш за все, пов'язано з заснуванням міста, так як храм був зведений за принципом наступності на місці однієї з найдавнішої у Симбірську Свято-Троїцької соборної церкви. Згодом Миколаївський собор включав в себе церква Іоанна Воїна, засновану на згадку війни 1853 - 1856 років, у якій, у свою чергу, зберігалися церковні реліквії симбирского ополчення Вітчизняної війни 1812 року.
Аж до 30-х років XX століття Миколаївський собор мав статус пам'ятки культури і знаходився під охороною держави.
За структурою архітектурної композиції більшість соборів і церков Симбірська складалися з храмової частини, трапезної та дзвіниці, витягнутих з заходу на схід. Такий прийом забудови був характерний і для житлових споруд старого Симбірська.
Собор був споруджений за візантійськими зразками, прямокутним у плані з апсидою у вигляді трьох півкругів зі східної сторони. Чотириярусна дзвіниця прибудована в 1855 - 1857 роках до західної стороні собору за проектом Морозова.
Храмова частина являла собою хрестово-купольну систему з трьома поздовжніми і поперечними прольотами. Храм чотиристоронній, на стовпи спиралися підпружні арки, що несуть середню частину зі світловим барабаном і склепінням, завершеним центральною главою. Чотири менші главки на глухих барабанах розташовувалися по кутах. У цілому собор був п'ятиглавим з чотирьохскатним дахом. Стіни храму поділялися лопатками, декоративними парними колонками по висоті і завершеними трьома архівольтами на кожній стороні. Верхні частини стін храму були прорізані трьома віконними прорізами.
У 1892 році цивільний інженер В.Л. Іванівський розробив проект реконструкції одноповерхової прибудови з північного боку собору, здійсненої в наступні роки. У 1894 році під вівтарем собору була будується невелика церква. У верхньому рівні нижніх підпружних арок храму біля його західного боку розташувалися хори.
Підлога в храмі і притворі був чавунний, у вівтарі - дерев'яний, під вівтарем у церкві - асфальтовий. Загальна довжина собору з заходу на схід становила близько 45 метрів, найбільша ширина - близько 23 метрів.
Ще раз відзначимо, що Миколаївський собор своєю історією був пов'язаний із заснуванням Симбірська, довгий час служив його головним храмом, а згодом був найважливішим історико-меморіальним і архітектурно-містобудівною пам'яткою, взятим під охорону держави за радянських часів. Втрата пам'ятника - наслідок безцеремонного і зневажливого ставлення до історико-культурної спадщини, особливо сильно проявилося в Ульяновську в 30-і роки XX століття.
Спасо-Вознесенський собор (Додаток 3). Спасо-Вознесенський собор був заснований в 1844 році на основі парафіяльної церкви, спорудженої у другій половині XVII століття; тоді вона була однопрестольний і дерев'яною.
У 1694 році церква побудована заново теж одноповерховий, дерев'яний і двухпрестольной. У 1729 - 1730 роках вона знову перебудовується і стає вже кам'яної, двоповерхової і трьохпрестольного.
У зв'язку з розташуванням в центральній частині міста і збільшенням числа парафіян Вознесенська церква в 1825 році була розширена, а в 1849 - 1851 роках знову відбувається розширення, але тепер вже Спасо-Вознесенського собору.
У 1852 - 1854 роках дві межі додаються до вже існуючих на першому поверсі, а в 1857 - 1851 роках ще дві межі відкриваються на другому поверсі, храм став шестіпрестольним. У 1900 році стара частина храму в два поверхи була розібрана; цивільний інженер Розетті до цього часу розробив проект перебудови собору.
У 1902 році під час риття фундаменту під новий храм було виявлено, старе кладовище. Таким чином, історико-меморіальне значення Спасо-Вознесенського собору пов'язане з можливим захороненням учасників повстання Степана Разіна на місці його зведення.
24 червня 1901 (за старим стилем) вранці була проведена закладка храму. Після молебню та водосвяття у фундамент храму опустили камінь з висіченим на ньому хрестом і вкладеною в нього мідної дошкою з написом. У це ж літо білим каменем був викладений підвальний поверх і обкладений цоколь.
В будівельний сезон 1902 споруду довели до барабана. У 1903 році були споруджені вітрила, зведені склепіння, підпружні арки і карнизи. 10 вересня 1906 храм було освячено. Дзвіниця і трапезна залишилися старими.
Високий храм з пятиярусной дзвіницею, в куполі якого в 1869 році були встановлені великі міський годинник, добре виглядав з найдальших точок огляду - через Свіяги, з півдня і півночі.
Будівля Спасо-Вознесенського собору являло собою унікальний історико-меморіальний і архітектурно-містобудівна пам'ятник. Його відновлення було б виправдано, зокрема, з точки зору відтворення в історичній зоні достовірного вигляду Симбірська останніх десятиліть позаминулого століття.
Жіночий Спаський монастир. Симбірський Спаський Новодівочий монастир виник майже одночасно з заснуванням міста Симбірська. Одне з найбільш ранніх згадок про нього, як про вже існуючий, відноситься до 1663.
Перший час у монастирі була тільки одна дерев'яна невеличка церква в ім'я Спаса Нерукотворного. У 1678 році вона занепала і на її місці була побудована нова. У пожежа 1685 ця церква згоріла, а в 1696 році з'явилася соборна кам'яна церква, у якої дзвіниця була дерев'яна восьмигранна з шатровим верхом, головою, оббитих дерев'яної лускою.
Церква в ім'я Спаса Нерукотворного була холодною, стояла посеред монастиря. У 1698 році в монастирі була побудована інша кам'яна тепла церква - в ім'я Святого Олексія Митрополита Московського. У 1709 - 1710 роках з західного боку церкви була зведена кам'яна дзвіниця, яку в 1713 році з'єднали з храмом за допомогою споруди трапезній. У 1734 році з південної сторони до храму було прибудовано приділ в ім'я трьох вселенських святителів: Василя Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоуста.
Розміщувався монастир у кварталі між вулицею Спаської (нині вулиця Радянська), провулком Поліцейським (нині Пожежний провулок), вулицями Чебоксарської (Бебеля) і Двірцевій (К. Маркса). Спочатку він був обнесений дерев'яною огорожею і сам називався «дерев'яних» на відміну від «кам'яного» Покровського монастиря. В'їзні ворота з північної сторони називалися «водяними», з південного боку ворота були розписні, з дерев'яною каплицею при них. У 1789 році була зроблена цегляна огорожа. Святі ворота розташовувалися з боку Спаської вулиці.
У пожежа 1864 жіночий Спаський монастир обгорів. Після пожежі була відновлена кам'яна церква в ім'я Спаса Нерукотворного, а занепалу церква в ім'я Олексія Московського розібрали.
До 1936 року на території монастиря ще одна нова кам'яна церква, побудована в 1864 - 1870 роках в ім'я Іверської Божої Матері з прибудовами в ім'я святителя Олексія Московського на південній стороні і святителя Тихона Воронезького на північній.
Східна цегляна стіна Спаського монастиря зі святими воротами була розібрана в кінці 60-х - початку 70-х років минулого століття під час будівництва Палацу культури профспілок. Примітно те, що на решті території колишнього монастиря не побудовано жодного капітального будівлі.
Таким чином, територія колишнього жіночого Спаського монастиря може бути розглянута як основа для відновлення в її південно-західному куті церкви в ім'я Іверської Божої Матері.
Чоловік Покровський монастир. Спочатку чоловічий Покровський монастир називався Благовещенским по найменуванню дерев'яної церкви в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці, побудованої з монастирськими з монастирськими будівлями в 1698 році. Прихожанами Благовіщенській церкві були в основному жителі прилеглих до монастиря і розташованих на південь від нього двох слобід - Семенівни і Солдатської (нинішня західна частина вулиці Мінаєва з боку Свіяги у старому Симбірську називалася Нижньо-Солдатської вулицею).
У 1722 році церква згоріла, а замість неї в 1723 році на кошти сімбіряніна П.І. Муромцева була побудована Камена церква тієї ж назви з двома боковими вівтарями. Один з прибудов - Покрова Пресвятої Богородиці - був освячений раніше, і монастир на честь цієї події став називатися Покровським. Трохи пізніше з'явилася нова мурована дзвіниця.
В кінці XVII століття на території монастиря було відкрито цвинтар, на якому ховали крім служителів Покровського і Спаського монастирів найбільш іменитих жителів Симбірська. Це кладовище вважалося аристократичним. Ціни за одне місце сягали 200 рублів, що було неабиякою статтею доходу монастиря.
Крім Благовіщенській церкві на території монастиря розміщувалися такі споруди: двоповерховий кам'яний, квадратний в плані корпус під кроквяної дахом, побудований в 1758 році; одноповерховий дерев'яний на кам'яному фундаменті будинок; одноповерхові дерев'яні чернечі келії; одноповерховий кам'яний флігель, побудований в 1832 році і т.д .
Таким чином, чоловічий Покровський монастир мав значну історико-меморіальну цінність, пов'язану як з історією формування міста, так і з похованнями на його території ряду відомих діячів російської культури і держави.
Чоловік Покровський монастир за своєю історико-меморіальної і архітектурно-містобудівної цінності може бути прирівняний до таких найважливіших містобудівних комплексах, як жіночий Спаський монастир і Симбірський кремль, з якими він був пов'язаний єдиної планувально-просторовою структурою. В даний час територія цього монастиря включена в охоронні зони Державного історико-меморіального заповідника.
Миколаївська (Казанська) церква. Ця церква виникла одночасно із заснуванням Симбірська. У 1651 році вперше згадується про церкву Пресвятої Богородиці Казанської і Стрілецькій слободі. Вона розміщувалася за північними міськими воротами.
У 1708 році в Симбірськ був спрямований Петром I стрілецький полк, який розмістився на Стрілецькій вулиці й був «прикомандирований» до споруджуваної тут Казанської церкви, якій стрільці пожертвували ікону святителя Миколая. На честь цієї події до Казанської церкви прилаштовується боковий вівтар, присвячений святителю Миколаю.
В кінці XVII століття Казанська церква занепадає і в 1792 - 1796 роках замінюється новою, а в 1801 році споруджується Миколаївська церква. Фактично церква складалася з двох церков, розташованих на одній рисі і з'єднаним широким проходом.
Про високу історико-меморіальної архітектурно-містобудівної цінності Миколаївської церкви говорить вже той факт, що вона була взята на державну охорону музейним відділом Главнауки Народного комісаріату освіти СРСР, але в 30-і роки XX століття цей пам'ятник було знищено.
Володимирська (Іллінська) церква. Володимирська церква стояла на вулиці Спаській (нині вулиця Радянська) так, що її храмова частина з вівтарями і трапезної була на східній стороні вулиці, а дзвіниця - на західній; з'єднувалися вони між собою через вулицю критим надземним кам'яним переходом у вигляді пологої арки.
Церква існувала в місті з 1725 року. До 1825 року церква була невеликою, кам'яної, що складається з теплої і холодної частин. Протягом усього XIX століття церква неодноразово перебудовувалася.
Церква мала високу історико-меморіальної і архітектурно-містобудівної цінністю. Вона була пов'язана з ранньої історією міста, входила в якості основного елемента в архітектурно-просторову містобудівну систему Симбірська. В даний час на місці колишньої Володимирської церкви побудований Ленінський меморіал, на одній з діорам якого, присвячених старому Симбірську, зображена ця церква.
Богоявленська церква. Ця церква у своєму первісному вигляді була побудована за міською межею в Свіяжскій кінної слободі. За народним переказом Богоявленська церква була однією з найдавніших церков Симбірська. З початку заснування церква була кам'яною. Початковий архітектурний вигляд Богоявленської церкви змінювався поступово. У 1734 році до маленької церкви був прибудований основний, зберігся до 30-х років XX століття храм, освячений на честь Богоявлення Господнього. У наступних документах 1734 прийнятий за основну дату спорудження церкви. Загальна довжина церкви становила близько 44 метрів.
Церква складалася з наступних частин, з'єднаних між собою. Із заходу розміщувалася чотириярусна дзвіниця, нижній ярус якого був у вигляді четверика, а три верхніх яруси, поступово зменшуючись по ширині, у вигляді восьмерика; потім йшов положистий купол, що завершувалися невеликий главкой з хрестом. Трапезна в 1861 році була звернена в теплу церкву, після чого Богоявленська церква стала трьохпрестольного. Далі розташовувався теплий храм, з'єднаний з трапезною, перетвореної в церкву двома арками. Храм являв собою четверик, над яким знаходився восьмигранний світловий барабан з рядом вікон у гранях. Барабан був завершений дзвоновидні куполом з главкой і хрестом. Зі східного боку храму розміщувався одноповерховий округлий вівтар.
Архітектурно-містобудівне значення Богоявленської церкви полягала в тому, що вона формувала невелику площу на перетині вулиці Московської (нині вулиця Леніна) і Богоявленського провулка (нині вулиця 12 вересня). На цьому місці зараз стоїть двоповерхова будівля, під час спорудження якого були використані стіни колишньої церкви.
Троїцька церква. Виникнення цієї церкви відноситься до періоду заснування міста на горі. Спочатку церква була дерев'яною і розташовувалася південніше, ніж пізніший перебудований храм, на місці колишнього міського чоловічого училища (тут зараз розташовується художня галерея А. А. Пластова).
Дерев'яна церква проіснувала до початку XVIII століття. Її змінив невеликих розмірів кам'яний храм, який в кінці XVIII століття був повністю перебудований. У 1864 році Троїцька церква обгоріла, і її знову відновили.
Нова церква була побудована в стилі класицизму. З її західної сторони розміщувалася струнка триярусна дзвіниця, стіни якої були декоровані колонами та напівколонами. Широкі отвори поступово відбувають по висоті ярусів робили спорудження легким і витонченим. Дзвіниця завершувалася невисокою вежею зі струнким шпилем. Далі на схід була розташована трапезна, а потім сам храм у вигляді четверика і восьмигранного світлового барабана над ним, покритого куполом з глухим барабанчика і невеликий главкой зі шпилем. З південної і північної сторін знаходилися чотириколонні портики з трьохчастинним арочними вікнами над ним. Зі східного боку до храму примикала округла апсида. Церква була трьохпрестольного.
У 1880-х роках церква з дзвіницею були пофарбовані жовтою фарбою - за винятком колон і пілястр, які фарбувалися в білий колір. Дах була зелена, підлога в церкві - чавунні.
Особливий інтерес представляє огорожа церкви з воротами і двома кутовими вежами в якості малих архітектурних форм. Стовпи огорожі і ворота були кам'яні, решітка дерев'яна. Вежі - кам'яні з куполами і шпилями.
Деякі прийоми і архітектурні форми Троїцької церкви, такі, як відкритий з великими отворами верхній ярус дзвіниці та тричастинне вікно над вхідними портиками в храм, широко використовувалися зодчими Симбірська при створенні видових майданчиків і аналогічних вікон на низці громадських і житлових будівель міста.
Тихвинская церква. Вона розташовувалася на кутовій ділянці перетину вулиці Тихвінської (нині вулиця Плеханова) і сучасного провулка Халтуріна.
Побудована в 1749 році і існувала майже два століття Тихвинская церква була кам'яною. У пожежі 1864 вона обгоріла, потім була відновлена заново.

Церква включала триярусну дзвіницю з легкої каркасної вежею і луковичной главкой з хрестом. Потім йшла трапезна з зімкнутим склепінням і двосхилим дахом. Зі східного боку від трапезної розміщувався двосвітний восьмигранною храм, завершений куполом з круглим ліхтариком і невеликий луковичной главкой над ним, увінчаною восьмиконечним позолоченим хрестом. Вхід до церкви перебував з південної сторони через притвор дзвіниці.
Архітектурне значення мала також і огорожа з воротами у вигляді арки з главкой на глухому барабані, розташованому над середньою частиною арки.
У 1930-ті роки церкву зламали, а в 1987 - 1988 роки на місці церкви був побудований готель «Жовтнева».
Татарська соборна мечеть (Додаток 4). Вона знаходилася на вулиці Лосєвої (нині вулиця Федерації), будівля збереглася, але в зміненому вигляді. До 1853 року нечисленні татари Симбірська здійснювали свої моління в приватному будинку. У 1853 році симбірський купець Курамша Абдулович Акчурін побудував на свої гроші окремий кам'яний молитовний будинок. Після пожеж 1864 суспільством мусульман на кошти одного з синів купця Акчуріна - Тімербулатов - в 1865 році була побудована нова кам'яна мечеть з мінаретом. У 1874 році у зв'язку зі збільшенням симбирской татарської громади мечеть зазнала перебудові, яка змінила її зовнішній вигляд. У будівлі мечеті містилося до 300 віруючих.
До початку XX століття мечеті належали кілька земельних ділянок в тому районі міста, де розміщувалися жіноча і чоловіча школи для дітей-татар.
Мечеть була закрита в 1931 році, але до 1937 року в колишній мечеті функціонував татарський клуб. З 1939 року в будівлі розташовувалася механічна хлібопекарня № 10.

2.2. Несохранившиеся громадські будівлі і рядова (житлова) забудова міста.

Будинок Гончарова. Двоповерховий оштукатурений будинок з підвалами і антресольних поверхом стояв по діагоналі навпроти Вознесенського собору. При будинку був великий двір, в якому знаходилися господарські будівлі і житлові приміщення: стайні, Каретник, хліви, комори, сараї, погреби, лазня. При будинку знаходився дерев'яний одноповерховий флігель, в якому жив хрещений батько Гончарова, відставний офіцер-моряк, поміщик М.М. Трегубов.
В даний час зберігся лише кутовий будинок, але в значно зміненому і перебудованому вигляді. Стара будівля обгоріло у пожежа 1864 року, і в 1898 році було перебудовано його новим власником К.Н. Юргенсом.
Великий зал з люстрою, парадна вітальня з портретом господаря і диванна вітальня становили парадну частину будинку. Кабінет, спальня господині і велика світла кімната для дітей виходили вікнами на подвір'я.
Біля будинку були два підвальних приміщення зі склепінням і кам'яними підлогами. Один з них мав вихід на вулицю, а інший з передньої кімнати усередину будинку.
Стіни всередині будинку з алебастровими карнизами були пофарбовані масляною фарбою різних відтінків.
У будинку налічувалося 24 кімнати, кухні, підвали і 3 коридору. З 32 дверей 3 двері були скляними, дві обробити під дуб. Загальна кількість вікон - 67, в тому числі 17 вікон у антресольному поверсі. При будинку було одне кам'яне парадне ганок і два ганку додатково в магазин і в будинок. 8 кахельних голландських і 3 простих печі опалювали всю будівлю.
Завершувала будинок залізний дах, пофарбована в зелений колір, добре поєднувалася з білими оштукатуреними стінами.
Двір був обгороджений високим дерев'яним парканом з горизонтально розташованих дощок, забраних без цвяхів у вертикальні пази стовпів, двоє в'їзних воріт і 3 хвіртки.
Після перебудови будинку в 1898 році від старого будинку частково збереглася внутрішнє планування будинку і двір. Фасад з боку вулиці, стіни будинку були облицьовані новою цегляною кладкою з включенням значної кількості фігурного цегли, вікна були розширені, надбудований третій поверх і зроблено прибудову з південної сторони до провулка.
Симбірська облікова архівна комісія, дізнавшись про ймовірних змінах і перебудові будинку, стала вести переговори з новим власником К.І. Юргенсом про купівлю у нього вдома, щоб зберегти його історичний вигляд як пам'ятник про Гончарова, але значна сума грошей, запитана Юргенсом, а так само відсутність системи охорони пам'яток такого виду не дозволили здійснити наміри комісії.
Губернаторський будинок («Дім Свободи») (Додаток 6). Нерідко зустрічаються випадки, коли, та чи інша будівля має значну історико-культурну цінність і, одночасно, трагічну долю, як знесене в кінці 1960-х років двоповерхова цегляна будівля, відоме під назвою «Дім Свободи» або «Губернаторський будинок».
Після утворення Симбірського намісництва в Симбірську у південній частині Вінця був збудований намісницької будинок, але перші симбірські губернатори, воліли знімати для свого проживання і роботи зручний двоповерховий особняк В. Бестужева з флігелем і численними дворовими будівлями. У 1804 році симбірський губернатор князь С.М. Хованський купує у власника цей будинок і доручає губернському архітектору М.М. Рушки пристосувати її під резиденцію губернатора. Архітектор надбудував флігель і приєднав його до основної будівлі, надавши новій споруді і монументальність, і художню закінченість.
Зведено будинок був у кінці XVIII століття по промірних фасаду № 1 відповідно з першим регіональним планом Симбірська 1780 і в архітектурному відношенні було унікальним. В останні роки XIX століття будинок розширювалося, перебудовувалося і набуло великий містобудівний масштаб з 16 арочними вікнами на другому поверсі головного фасаду, прикрашеним попереду металевим балконом. Весь будинок зовні було облицьовано блоками з природного каменю і такими ж декоративними елементами, що саме по собі вже було рідкісним явищем в умовах Симбірська.
З початку XIX століття і до 1917 року тут розміщувався будинок губернатора, і в цій якості будівля набула величезне історичне значення. У 1833 році його відвідав А.С. Пушкін, а І.А. Гончаров служив в якості секретаря канцелярії симбирского губернатора з осені 1834 року.
Жителі називали губернаторський дім «палацом», тому що в ньому зупинялися під час відвідин губернії імператори - Олександр I, Микола I, Олександр II, а вулиця, що веде до будівлі, називалася «Двірцевій» (нині вулиця К. Маркса).
У перші роки радянської влади будинок називали - «Дім Свободи», в ньому в 1917 році розміщувалися Ради робітничих і селянських депутатів, а потім Симбірський комітет РСДРП (б). До кінця 1960-х років у будинку розміщувалися обласні установи, а в 1968 було прийнято необачне рішення про знесення історичного та архітектурного пам'ятника, особливо викликало це здивування тому, що будинок був у відмінному стані.
Гостинний двір (Додаток 5). Побудований в стилі класицизму (пізнього ампіру), симбірський гостинний двір на багато років і до теперішнього часу визначив вид перехрестя Двірцевій (нині вулиця К. Маркса) та Великій Саратовської (вулиця Гончарова) вулиць. Як і більшість міст Росії такий був побудований і в Симбірську у 1832 - 1836 роках. Автором проекту був знаменитий петербурзький архітектор академік Абрам Іванович Мельников.
Спорудження являло собою два увігнутих напівциркульних в плані обсягу, розділених Двірцевій вулицею з фронтальними бічними крилами по вулиці Великій Саратовської, у яких була крита галерея. У будинках розташовувалося величезне кількість крамниць з підвалами для товару і антресольних поверхами, що використалися для житла прикажчиків і виконання угод. Здаючи лавки в оренду, місто отримувало від цього чималу частку доходів.
Гостинний двір досить сильно страждав і від пожеж і від зсувів по берегах протікала поблизу річки Сімбіркі, але аж до революції виконував, поряд з ярмарками, роль головного торгового закладу Симбірська.
Після революції, до введення НЕПу, гостинний двір стояв занедбаним і інтенсивно руйнувався, але до початку війни північний корпус був поступово розібраний, а південний, капітально відремонтований, прослужив ульяновців ще довгі роки.
У 1965 році прийшла черга і північному корпусу, на місці якого в 1970 році було збудовано центральний універмаг міста.
Тим не менш, будівлі, побудовані на місці колишніх торговельних рядів, зберегли контури увігнутих обсягів, що повторюють втрачені споруди.
Театри Симбірська. До нашого часу дійшли фотографії тільки двох театрів Симбірська, які були побудовані для міста приватними особами.
Перший з них був побудований в 1846 році на вулиці Великій Саратовської (нині вулиця Гончарова) у місці її перетину з вулицею Лисиной (нині вулиця К. Лібкнехта) і проіснував до 1879 року. Його будівничим був міщанин міста Симбірська Слєпнєв.
Архітектура цього високого дерев'яного театру була представницькою. Головний фасад був оформлений високою триметровою аркою, що служила навісом над центральним входом, зверненим у північну сторону.
Театр вимагав великих витрат на своє утримання, що не влаштовувало його власників, які не мали достатньо коштів і часто змінювали один одного в останні роки, тому він поступово зношується. Спроба князя Н.С. Вяземського після покупки театру в 1871 році у Нейкове за допомогою міської Думи підняти його значення, зробити загальнодоступним для відвідувачів всіх станів закінчилася невдачею.
У 1871 році його оглядала міська комісія у складі інженера та архітекторів і знайшла, що будівля театру, незважаючи на міцність стін, дуже погано міститься. Також було відзначено, що в театрі мало місць для відвідувачів і особливо дешевих місць в галереї і задніх рядах партеру.
У 1879 році будівлю театру було розібрано, а придатний матеріал був використаний для будівництва казарм Калузького полку.
Другий за рахунком новий цегляний театр, який замінив старий дерев'яний, був у 1879 році відставним штабс-капітаном М.Ф. Прянишникова за проектом А. Волошина на розі вулиці Спаській (нині вулиця Радянська) та Соборної площі (нині площа Леніна).
Будівництво театру обійшлося Прянишникову більш ніж в 110 тисяч рублів сріблом. Театр був великим, зручним, що перевершує в чомусь театри великих міст.
Витративши велику суму грошей на будівництво і не впоравшись з боргами, Прянишников був змушений поступитися його «процвітаючому» селянинові В.М. Буличова. Прянішніков сподівався на допомогу міста в погашенні боргів, але йому було відмовлено. 22 січня 1881 театр перейшов у власність В.М. Буличева, потім його дружини, і увійшов до історії. Міста під назвою «Буличевскій». Восени 1916 року міська Дума виправила свою помилку, викупивши театр, і він став називатися «міським театром».
Головний фасад театру був звернений на вулицю Спаську. Двоповерхова будівля з боку головного фасаду прикрашали 10 пілястр доричного ордера, що йдуть на висоту обох поверхів. Взагалі для архітектури багатьох будівель міста було характерно поєднання невеликий поверховості і щодо великих архітектурних форм, що створювало одночасно піднесену монументальність і сомасштабне навколишнього городян міському середовищі.
Головний вхід був з боку Спаської вулиці. Вікна першого поверху були простими прямокутними, вікна другого поверху високі арочні. По осі центрального входу височів трикутний фронтон.
Перша вистава в зимовий сезон 23 листопада 1879 почалося з показу комедії О.М. Островського «Бідність не порок»
Капітальні зміни будівля театру зазнало в результаті реконструкції, що закінчилася в 1967 році. Повністю змінено фасади й інтер'єри, і тільки внутрішні стіни залу для глядачів і ярусів залишилися на своєму місці. Головним фасадом замість старого західного став новий північний. Фасади оформлені вітражами. Нині цей будинок Обласного Драматичного театру.
Будинок Карамзіним. Це будівля знаходилась на вулиці Верхній Набережній (нині вулиця Пролетарська) недалеко від кута з сучасним бульваром Пластова. Пізніше в ньому розміщувалася Симбірська жіноча в'язниця. Нещодавно були виявлені всі креслення, по яких розроблено робочий проект, і будинок може бути відновлений у колишньому вигляді.
Пам'ятник Столипіну. На кутовій ділянці, утвореному стиком будівель Дворянського зібрання і Дворянського пансіону-притулку 1 вересня 1913 було відкрито пам'ятник роботи скульптора Ксіменса російському прем'єр-міністрові П.А. Столипіну, загиблому від рук терориста. Після лютневої революції 1917 року його бюст знесли, а в 1948 році на обезголовленому п'єдесталі було встановлено бюст письменника І.А. Гончарова.

2.3. Несохранившиеся природні пам'ятки Симбірська.

Річка Сімбірка і озеро Марішка. Ця річка брала початок з озера Марішка, протікала в глибокому яру і впадала в Свіягу. Озеро Марішка існувало ще до заснування Симбірська. Вода в цьому озері була дуже чистою, так як озеро живилося від джерел. Певний час існував доже план пристрої міського водопроводу з цього озера, але потім джерела засмітилися і зіпсована вода вже не годилася для водопроводу.
Коли озеро перетворилося на смердючу калюжу, Симбірська міська Дума ухвалила засипати його землею, попередньо розчистивши ключі, службовці витоком річки Сімбіркі. Після здійснення цього плану, на місці озера утворили площа, яку за традицією стали називати - площа Марішка.
Яр, де протікала річка, поступово засмічувався городянами, в річку звалювали гній і інші нечистоти, її використовували як каналізаційний стік жителі довколишніх будинків. Річка перетворилася на брудний струмок на дні яру.
Міська влада намагалися боротися з цим - укріплювали береги, засаджували їх деревами, засипали гній землею. Втомившись боротися з цим і побоюючись поширення різних інфекційних хвороб, влада вирішила відвести річку під землю, провівши там трубу великого діаметру.
Міські плодові сади. Цікавий показник міської території, зайнятої міськими поборових садами.
Обрізків сад, оброчних сад і Садове місце, розташовані по волзькому схилу, а так само плодовими садами приватних осіб, також розташовані по укосу між Верхньо-Набережній вулицею і Набережній річки Волги і Чувіча.
Якщо врахувати, що землі, зайняті обивательськими садибами різних відомств, також включали в себе крім забудови сади і городи, то площа міста, зайнята зеленими насадженнями, була значно більшою.
Своєрідність розміщення плодових садів на схилі волзького косогору полягала в тому, що створювалася величезна смуга суцільних зелених насаджень, що проходить через все місто і зливається на півночі з природним лісовим масивом, а на півдні переходить в сади, ліси переліски, розташовані за межею міста.
Таким чином, була утворена активна зона природної рекреації, що служить постійним джерелом поповнення міста свіжим повітрям. В даний час на цьому схилі, крім садів жителів міста, велику територію займають парк Дружби Народів і ЦПКіВ ім. Я.М. Свердлова.
У цілому Симбірськ за кількістю зелених насаджень, садів і городів щодо площі, забудованої будівлями і спорудами, являв собою місто-сад. Ця унікальна особливість міста подекуди ще зберігається в його історичній частині, охоплюваній частково територією державного заповідника.

ВИСНОВОК

У ході виконання роботи з'ясувалося, що в Ульяновську спостерігалося два основних періоди знищення пам'яток архітектури та історії. Перший період - 30-і роки XX століття - період становлення СРСР, побудови нової ідеології, зречення від історії та релігії. Напевно, ні в одному місті влада не нищили храми з таким запеклим завзятістю як в Ульяновську. До 1940 року з 2 монастирів, 3 соборів, 15 парафіяльних і близько 20 будинкових церков збереглася лише одна цвинтарна Воскресенська церква (архітектор Ф. О. Ливчак). У багатонаціональному місті були закриті мечеть, католицький костел і протестантська кірха, єврейський молитовний будинок.

Другий період - 60-і роки XX століття - підготовка до 100-річного ювілею з дня народження В.І. Леніна. Ульяновськ як Батьківщина цієї людини відзначав цю дату побудовою нових будівель, руйнуючи архітектурні пам'ятники минулого і навіть цілі вулиці. Безумовно, місто змінилося, ставши на деякий час центром туризму, і побудовані нові будівлі (Ленінський Меморіал, готель «Вінець», нова будівля Ульяновського державного педагогічного університету та ін) стали невід'ємною частиною міста, одноко, на мій погляд деякі будівлі старого Симбірська були знищені невиправдано.
Незважаючи на те, що останнім часом інтерес до історії в цілому, та до пам'ятників історії, культури, архітектури і містобудування зокрема, зріс, все-таки досить часто доводиться стикатися з нерозумінням значущості збереження минулого для майбутнього. Вся історія людства, в тому числі й історія нашого міста, - нерозривна єдність минулого, теперішнього і майбутнього. Тільки розуміючи це, ми можемо бути спокійні за долю і всього нашого Вітчизни, і нашої малої батьківщини, за долю наших нащадків.
За словами історика М.П. Погодіна: «Місто - це велика, розумна, складна, захоплююча книга, написана народом, книга ще не дописана, що продовжується, не має кінця». І наша справа - навчиться читати цю книгу, не вириваючи не однієї сторінки, і гідно продовжити її написання. Симбірського в сучасному Ульяновську залишилося не так вже й багато. І це вціліле ми повинні берегти і зберігати особливо трепетно й любовно.

СПИСОК:

1. Аржанцев Б.В. Архітектурно-історичні образи Симбірська: Архітектурне есе. - К.: ГУП Облтіпографія «Друкарський двір», 2003 р.
2. Аржанцев Б.В. Симбірський вінок Пушкіну і видатні пам'ятки історії та культури міста. - Ульяновськ, 1997 р.
3. Аржанцев Б.В., Митропольська М.Г. Архітектурна літопис Симбірська другої половини XVII - початку XX століть. - К.: Симбірська книга, 1994 р.
4. Ільїн В.М. Симбірськ - Ульяновськ. Краєзнавчий довідник-путівник. Випуск 1. Храми та кладовища. - К.: Симбірська книга, 2001 р.
5. Історична забудова Симбірська - Ульяновська (огляд) / Укл. О.А. Свєшнікова - К.: Корпорація технологій просування, 2001 р.
6. Мартинов П.Л. Місто Симбірськ за 250 років його існування. - Симбірськ, 1898 р.
7. Охорона історичних і культурних пам'яток (Збірник документів) / Укл. Г.Г. Анісімов - М., «Радянська Росія», 1973 р.
8. Охорона пам'яток і питання історії російської архітектури (Збірник статей) / Укл. М.П. Тублін і А.Г. Раскін - М., «Радянська Росія», 1974 р.